текст

Школа в деокупованому селі Іванівка Херсонської області. Зараз у її назві навіть нема слова «школа» — офіційно вона називається Іванівська філія базової середньої та дошкільної освіти комунального закладу «Архангельський опорний заклад загальної середньої освіти». Проте для місцевих, звісно, це таки Іванівська школа, дороге і улюблене місце, яке віднедавна ще й стало одним із найбезпечніших.

Ми були в Іванівці, у цій крайній північній точні Херсонської області, восени 2023 року. Тоді приїхали в Іванівську школу, побачили, як тривають відновлювальні роботи. І зараз, у березні 2024-го, бачимо нові вікна і систему опалення, яка, звісно, поки що не підключена.

— Школа була пошкоджена внаслідок російської збройної агресії, — розповідає Костянтин Стародумов, начальник Високопільської СВА. — Основним, найбільш «дороговартісним» питанням щодо її відновлення є наявність укриття. Без укриття ми не зможемо запустити повноцінний навчальний процес.

Згодом встановили батареї, але, звісно, поки що систему опалення не запустили. А наприкінці осені 2023 року тут почали впритул займатися створенням укриття «з нуля».

— Нам пощастило з партнерством, бо у Черкаської області є таке нестандартне рішення, яке ми вам зараз покажемо, — каже Костянтин Стародумов, ведучи нас на подвір’я школи. — Зараз Іванівська школа — єдина в громаді, де є укриття, а отже, тут можна буде продовжувати навчальний процес.

За словами начальника Високопільської сільської військової адміністрації, зробити в Іванівці укриття було викликом, бо тут дуже близько до поверхні ґрунтові води. Ще й тому те, що зробила для села і для школи Черкащина, тут надзвичайно цінують.

— Тут ще основні роботи з благоустрою будуть проводитись, — каже директорка школи Надія Нетяга. — Отут нагорнули землю, а потім розрівняємо, облаштуємо, чимось засадимо, усе буде добре! Найголовніше, знаєте, щоб воно вже було, і ми могли працювати.

В укритті, як і належить, є два окремі виходи, і перед тим, як спуститися, директорка школи напівжартома запитує нас: «Як гадаєте, на скільки людей розраховано це укриття?» Я оглядаю територію, намагаючись оцінити розміри — це непросто, бо споруду надійно приховано. «Ну, не знаю, нехай буде 300 осіб», — кажу я. Надія Нетяга усміхається: «Та ні, 300 — то забагато, у нас тут до 100 осіб, це норма для приміщення такого розміру, і це для нас чимало».

Ми починаємо спускатися в укриття: зручні сходинки, броньовані двері, достатньо світла. Директорка школи захоплено розповідає, що приміщення оснащене проточною витяжною системою, є резервне світло, опалення.

— Це ж модульне укриття, воно збирається як конструктор. Нам його побудували дуже швидко, приблизно за два місяці, — і це на все включно з внутрішніми роботами, які тут виконувала бригада знов-таки з Черкащини.

Надія Нетяга згадує, що під час будівництва укриття погодні умови були складні. Роботи тривали майже три місяці з листопада 2023 року. Та морози і негода не спинили будівельників — наприкінці січня 2024 року вони вже здали об’єкт «під ключ».

— Ми навіть не думали, що за такий короткий термін можна таку роботу виконати! — додає директорка школи. — Ми дуже вдячні черкащанам, ви самі бачите результат — усе прекрасно! І ми надіємося, що діти наші від 1 вересня зможуть навчатися очно, тут їм буде безпечно.

Ми виходимо з укриття і ще трохи крокуємо подвір’ям, розмовляємо. Підходимо до акуратних нових лавочок — і Надія Нетяга розповідає, що черкащани поставили ці кілька лавок на шкільному подвір’ї. Біля кожної з них — урна в тому самому стилі, усе акуратно і доречно. І уява легко домальовує, як ці лавочки сподобаються дівчатам і хлопцям, які повернуться до школи на звичайне навчання.

— Коли я навчалася в школі, Надія Петрівна була в мене класною керівницею, — каже про Надію Нетягу Марина Тіхун. — Це була моя школа, мене все влаштовувало в цій школі від А до Я, і мої діти ходили сюди до садочка. Але потім окупація, ми виїхали… Дай Бог відновлять школу, і вже наступний навчальний рік мої діти проведуть у нашій школі.

Марина розповідає про свою школу, не жаліючи теплих слів. А Надія Нетяга хвалить Марину, яка після завершення школи вступила до університету і отримала вищу освіту, а потім повернулася до рідного села з трьома дітьми. Марина серед іншого каже фразу «у мене ще покоління єсть», маючи на увазі молодшого сина, який скоро має піти в садочок. А донька Мілана вже школярка, ще й дуже творча.

— Ми спочатку пішли в школу в місті на онлайн, тому що не було можливості піти в нашу рідну школу, — розповідає Мілана Тіхун. — Я за нею дуже скучала, але коли я ще не ходила в школу, я пам’ятаю, як я плакала, коли ми ходили прогулювалися біля школи… Ми приїжджали в село тільки на один день, і дуже рідко з ночовкою були. А коли ми вже почали приїжджати на довше, то я вже надіялася, що скоро піду в цю школу, а не буду навчатися онлайн.

Мілана — дівчинка діяльна, каже, що має сторінку в одній із підліткових соцмереж. Там ділиться думками, викладає відео про свої поробки і готується зробити свій ютуб-канал. А як «наб’є руку» і здобуде авторитет, планує бути комунікаційницею в рідній школі — або вести шкільний ютуб-канал, або сторінку школи, або сайт. Планів багато, і завзяття Мілані не позичати.

— Я б хотіла вже у школу піти, з друзями побачитися, та й коло дошки відповідати, — розповідає інша учениця школи Аня Положко. — Звісно, вже звично бути на онлайні, все-таки я з шостого класу так навчаюся, а зараз у восьмому, переходитиму в дев’ятий. З першого класу нас було 12 людей, а зараз навчається шестеро — троє хлопців, троє дівчат, усі перебувають тут, у селі.

— Жили ми в Миколаївці, діти їздили в Іванівку, — каже мама Ані Світлана Положко. — Тоді вирішили переїхати сюди, щоб дитині було ближче в школу. Наша школа була найкраща по району, так шкода, що війна її понівечила, сльози не стримуються от такого болю, що вони наробили нам… Дітей було багато і в школі, і в садку, учителі в нас добрі такі всі. Ну, і дітям краще було в школі навчатися, як оце на онлайні. Хай там як, а в класі кращий розвиток, ніж дистанційно. Ну, надіємося, що з 1 вересня підуть діти наші в школу. Хочемо дуже.

Зараз на подвір’ї школи тихо, ми не зустрічаємо тут дітей. Але і директорка школи, і начальник військової адміністрації, й інші дорослі прагнуть одно й того самого:

— Хочеться, щоб тут уже сміялись діти, — каже Костянтин Стародумов.
— Так, дуже хочеться, — підхоплює Надія Нетяга. — І є велике-велике бажання в дітей, вони вже дуже заскучали за школою. Ми докладаємо всіх зусиль, щоб навчання онлайн проходило на найвищому рівні, і так воно і є, але спілкування не вистачає. Діти хочуть між собою спілкуватися, хочуть з нами спілкуватися. Тож маємо надію, що 1 вересня зможемо зайти і радіти разом з дітьми і чути цей дитячий сміх.