Фактично, це комунікація. За умов великої повномасштабної війни, дизайн, який пов'язаний зі сферою пам'яті, має спиратися на коріння, на наші витоки і апелювати до історичної складової. Внаслідок нашого травматичного історичного шляху багато речей, пов'язаних із нашою культурою, ідентичністю, підлягали обструкції, знищувались різними способами. То це паралельно ще й шлях віднаходити самих себе, джерела своєї культури.

Найперше — це Куби Пам'яті на проспекті Поштовому. Ініціатор проєкту — громадська організація RedHub і Олег Сампір. Ще в 2022 році зі мною зв'язалась моя наукова керівниця історичного факультету Тетяна Мак, розповіла про нашого колишнього випускника Євгенія Васильця, який у березні 2022-го року загинув на фронті. Його тато, Євгеній Григорович, звернувся до спільноти істориків, щоби створити щось на зразок екслібриса, бо у нього була ідея передати бібліотеку сина до бібліотеки КДПУ. І потім ми дійшли до того, що це може бути не екслібрис, а щось на зразок листівочки, наліпки, яку можна вклеїти на першу сторінку книги. Так я познайомився з Євгеном Григоровичем. Ми з ним часто зустрічались, обговорювали речі, пов'язані з вшануванням пам'яті Жені Васильця. Потім у нього виникла ідея розмістити недалеко від Криворізького педагогічного борд із портретом його сина Жені і ще іншого нашого випускника, Михайла Джуня. Так у мене з'явився перший візуал, який потім, в принципі, зі змінами ліг в основу першої концепції Кубів Пам'яті.

Я також був знайомий із Костянтином Скібою, волонтером культурно-громадського центру «Шелтер+». Ми брали участь у підготовці вистави за мотивами творів Григорія Сковороди. І потім, коли Костя долучився до лав Сил Оборони України, то попросив мене створити шеврон для їхнього підрозділу. Цей шеврон підрозділ затвердив — 93-тя бригада «Холодний Яр», кулеметний взвод. І Костя загинув у квітні 2023 року. А Олег Сампір — його близький родич, і у нього виникла ідея розробити конструкції, які можна поставити на центральній вулиці. І оскільки він уже знав, що я допомагав із шевроном для підрозділу Кості, то звернувся до мене щодо створення макета для Кубів Пам'яті.

Це була моя ініціатива — створити оформлення, бо спільнота створювалась раптово з початком повномасштабного вторгнення, і мені захотілось зробити свій внесок. На думку спав вірш Євгена Маланюка «Стилет і стилос». Він про призначення мистецтва і митця, що для нього головніше — зброя, чи паличка для письма? І я побачив аналогію з тим, що роблять історики, багато з яких давно знали ціну росіянам, росії. І багато хто попереджали про те, що може бути така ситуація, як зараз ми всі переживаємо, але чимало людей не сприймали це і не могли в це повірити. Тому мені на той час здавалось, що саме образ «Стилет і стилос» максимально відповідає духу істориків, які захищають Україну. Ще минулого року вдалось створити принт для футболок на основі козацького барокового скоропису з написом «Захисники істфаку». Таким чином намагаємось популяризувати цю спільноту, залучати додаткові кошти від людей.

Найскладніше — це підготовка. Щоби створити щось гідне, потрібно бути в матеріалі. Тобто це «вивчення матчастини», це намагання вкластися в більш-менш лаконічну форму.

Із початком війни в 2014-му році наше військо почало формувати нове візуальне обличчя. Тарас Іщик розробив брендбук Збройних Сил України. І ми максимально намагаємось відходити від форм, сенсів, які були за часів Советського Союза, коли була велика деталізація, купа різних непоєднуваних між собою елементів. Тому, наприклад, при створенні нарукавних нашивок для підрозділів одна з основних цілей — лаконічно і просто показати сенс, чому або кому присвячений той чи інший підрозділ, чим надихались ті, хто обирали ту чи іншу назву, яка специфіка роботи цього підрозділу. Наступний етап — узгодження з керівництвом підрозділів. Буває, що робота виконується, а в підсумку шеврон не затверджується і залишається в моєму архіві.

Є велика українська дизайнерська традиція, пов’язана з нашим військом. Ще з 1991 року були спроби створення нових форм і сенсів. Зрозуміло, що цей процес активізувався з початком війни в 2014-му. У 2017 році була створена волонтерська група «Нове військо», зокрема, Віталій Гайдукевич, Василь Павлов, Олекса Руденко вели і досі проводять ґрунтовну роботу щодо вивчення витоків, історичної спадщини часів перших, других Визвольних змагань, спадщини Української Народної Республіки, наших видатних графіків Григорія Нарбута, Василя Кричевського та інших. І потім уже під час повномасштабного вторгнення було створено офіційний брендбук. Нарешті внормовано правила зображення елементів, найменування кольорів, які мають певні символи і позначення. Тобто, якщо колір берета ДШБ, то він саме мариновий, а не якийсь інший.

Окремої уваги заслуговують шрифти — це важливий засіб комунікації в дизайні. Серед шрифтів, які затверджені і застосовуються при комунікації про Збройні Сили України — це шрифт Воля, авторка Марчела Можина. Вона зробила його в 2022 році на основі графіка Української Повстанської армії Ніла Хасевича. І він затверджений як офіційний шрифт Збройних Сил України. Також уваги заслуговує шрифт UA memory. Дмитро Растворцев у 2023 році зробив спеціальний шрифт для вшанування наших військових, які віддали життя за свободу і незалежність України. І під час оновлення проєкту Куби Пам'яті на Поштовому ми використовуємо цей шрифт.

Щодо Кубів Пам'яті моя стратегія така: що більше різних фотографій, будь-яких, які є в сімейному архіві, то більше шансів, що можна буде обрати фотографію, яка підходить. По-перше, бажано, щоб людина була на фото без предметів в руках, без затіненого обличчя. Щоби це не було селфі. От як на фото Дмитро Коцюбайла: він робив цю фотографію як селфі, і таку фотку було би складно використати для меморіалізації. А от фотографія, коли вона пряма, і світло достатньо рівно падає на обличчя і на фігуру людини, таку фотографію, в принципі, можна використовувати в різних ракурсах і вона підходить для меморіалізації.

От Ірина Цибух тут з частково закритим обличчям частково. І така фотка не підійшла б, на відміну від іншої, де обличчя не затінене, не закрите, немає зайвих предметів. І таке фото надається до того, щоби і вирізати, заміняти фон в разі необхідності і використовувати і так, як є в оригіналі. До речі, варто сказати, що Куби Пам'яті — це не тільки моя робота як дизайнера, це ще й робота інших дизайнерів, які на волонтерських засадах займаються ретушшю фото, і багато років цим займаються на ентузіазмі.

Останнім часом у мене ще є хобі. Я досліджую свій родовід і відцифровую, реконструюю фотоархів. То я бачу, що раніше фото родини — це була подія, вдягали найкращий одяг, ішли до фотоательє. І хоч техніка була і стара, і не дуже якісна, але ці знімки якісні. Зараз у нас фактично кожен з нас — фотограф. І у кожного в кишені фотоапарат — телефон, який фактично є фотоапаратом, але це призводить до того, що фото багато в цифровому вигляді. Вони баластами лягають, вони різної якості, бо людина розуміє, що вона може ще 100 фоток зробити. І люди не заморочуються щодо того, як падає світло, гарний чи негарний ракурс... Для мене великий біль, що, коли ми в 2020-х роках стикаємось з проблемою увічнення пам'яті наших героїв, то буває таке, що не збереглось якісного хорошого знімка, незалежно від того, чи у військовій формі, чи в цивільному одязі.

І я не знаю, наскільки держава піклується про це. Мені здається, що нам іще належить розробити спеціальну процедуру, щоби, коли людина складає присягу в Збройних Силах, можливо, робили парадну фотку. Якби у нас була стандартизована форма фото, це би значно спростило і покращило те, як цих людей надалі будуть зображувати. Бо може статись, що ми фото початок ХХ століття будуть кращої якості, ніж 2026-го року.

Ще важливий момент: зараз сучасні методи покращення фотографій, зокрема з використанням штучного інтелекту. Але навіть у тих, які надають цю послугу на платній основі, не всі механізми, алгоритми правильно і коректно працюють, зокрема з текстурами, з тканинами. Іноді буває риси обличчя покращує штучний інтелект, а тканину, особливо камуфляж, інші елементи — плутає, робить схожими на шкіру рептилії абощо. Тому сучасні технології десь допомагають, а деінде потім доводиться вручну за ними підчищати.

Я вже говорив, що дизайн — це передусім комунікація. Що ми ставимо за мету цієї комунікації? Це і визначає прийоми і методи, які ми беремо на озброєння. Я не можу однозначно сказати з приводу меморіалізації, який вигляд фото більш доречний. Я не сприймаю гранітні таблички, які чіпляють у нас на фасади шкіл. Мені здається, що зараз уже є багато різних способів робити ці меморіальні таблички не такою суцільною чорною стіною, яка надзвичайно ріже серце, а чимось більш людяним. Можливо, це і не стане менш травматичним, але, люди, які віддали життя за Україну, заслуговують на свіжий, новий підхід, на відхід від радянщини.

Взагалі в українській традиції меморіалізації ми орієнтуємося на естетику доби козацтва. Козацькі хрести були з білого вапняку. Якщо зараз поїхати в село Шестірня Криворізького району і подивитися на козацький некрополь, то побачимо біле каміння, а не чорне, не темно-сіре. Можливо, в нашій українській традиції саме світлий колір. І за цей світлий колір і точаться суперечки у нас на Секторі Почесних Поховань.

Чому на Кубах пам'яті ми намагаємося використовувати кольорові фото? Тому що є бажання показати не забронзовілий пам'ятник, а живу людину. І в оновлених Кубах на кожну конструкцію тепер буде вдвічі більше портретів Героїв. Ми беремо ще додатково або цитати цього воїна, або цитати про нього. Які у них були мрії, до чого вони в житті прагнули, що вони любили, що їх надихало, що їх запалювало. Тому що фактично смерть кожного нашого воїна — це маленький кінець світу. А те, що ми збираємо їхні слова, можливо, допоможе сім’ї переживати втрату, осмислювати і згадувати, тобто матиме і терапевтичний ефект.

Не так художню, як дизайнерську освіту я отримав в криворізькій «Академії ШАГ». Але це як один із елементів мого розвитку, тому що я, мабуть, малювати почав раніше, ніж розмовляти і ходити. І я не розлучався з самого дитинства з олівцем. Все дитинство і юність я малював автомобілі на всьому, що траплялось під руки. Потім — олійний живопис. У цьому я абсолютний аматор, ніде не навчався. А в 2019 році я подумав про те, що мої ескізи можуть мати сенс, якщо це буде не просто малюнок, а дизайн. І пішов навчатись в «Академію ШАГ» на комп'ютерну графіку і дизайн. І відтоді займаюсь дизайном у вільний від основної роботи час.

Це одна із емблем, розроблена в 1918 році засновником Української академії мистецтв, видатним графіком і архітектором Василем Кричевським. І щоб люди не подумали, що я привласнив цю роботу, я тут зобразив його автограф, і 1918 рік написав. Це заставка була для Міністерства закордонних справ Української Народної Республіки. По-перше, мені здається, що це красиво, а по-друге, так я пропагую нашу історичну спадщину.

У нас складно з правилами. Не тільки візуальними чи меморіалізації, а загалом. Ми між собою складно домовляємося про єдині правила, які виконуються всіма. І це не тільки Кривий Ріг. Якщо ми подивимось на історію з Національним військовим меморіалом, який величезний зараз несеться скандал… Багато було залучено різних експертів, і було бажання, щоб це стало нашим українським Арлінгтоном…

Меморіалізація на кладовищі. Про що це в першу чергу? Це про однострій, однотипний пам'ятник, максимально простий, лаконічний, у який буде закладено сенс. Якщо піти на Личаківське кладовище і подивитись на захоронення польських військовослужбовців (хоч ці військовослужбовці в тих історичних умовах воювали і проти Західноукраїнської Народної Республіки), навіть в українця виникає захват від того, як все збудовано й організовано.Меморіал героям Небесної сотні, який знаходиться в центрі Львова, — на мій погляд, це хороший приклад того, як сучасне дизайнерське і архітектурне бачення може бути реалізоване в міському просторі. Там немає громіздких великих скульптур. Лише декілька великих металевих панелей, які класно організовані, поєднані із світлом. Висаджена алея, на деревах імена героїв Небесної сотні.

Мені здається, що основна біда в нас сьогодні — це криза експертності. Бракує залученості експертів, спеціалістів, нема відкритості конкурсів. І бачимо, що це біда не тільки в Кривому Розі, а й загалом по країні. І все йдеться до того, що зараз от на Секторі Почесних Поховань у Кривому Розі рідні військових візьмуть ці 50 000 грн, поставлять пам'ятник, який хто захоче, будь-якої форми, і потім це буде важко змінити. І у нас вислизає можливість отримати меморіал, де було би гідне вшанування наших воїнів. Я розумію, що складно знайти консенсус, єдину форму, яка всім сподобається. Але на то і є державна влада, щоб випрацювати єдині принципи, правила, узгодити їх із більшістю, і потім просто виконувати.

Якщо ми говоримо про те, що це як пам'ятна плита, однострій і уніфікація, то, як на мене, тут підходить максимально чорно-білий колір і єдина концепція для всіх портретів. Чому на Кубах у нас фігура людини вирізана? Тому що хотілось зробити максимально однаково, бо різні фото, різний фон, різна обстановка, різне освітлення. Деякі люди сфотографовані тільки по пояс або по груди. Хтось вище, хтось нижче. І внаслідок цього одна людина на фото була би крупніша — одна голова і комірець, а інша — по пояс або з гранатометом в руках… Це нікуди не годиться. На мій погляд, для намогильної плити і для меморіалу на кладовищі якнайкраще підходять чорно-білі фото.

Я знаю людей, які опікуються цим меморіалом, вкладають багато сил, грошей і часу. Особисто я не дотичний до цього меморіалу. Мені здається, що, як він виник стихійно від самого початку війни в 2014-му році, так розвивається і далі. Якщо б я реалізовував ці ідеї, можливо, застосував би інші способи, методи і, можливо, був би інший візуал. Але те, що це є, і те, що є в такому місці, яке для криворіжців є знаковим, — це дуже добре.

Це добре, що вони є, бо це показує спадкоємність боротьби за свободу. Минають сотні років — а ворог один і той самий. І він приходить на нашу землю і проливає кров. Тому розміщення наших земляків, які були учасниками визвольних змагань, у такому місці і саме на цій стелі, — це була чиясь дуже гарна ідея.

Трагедія і біль, який зараз відчувають сотні тисяч родин українців, має вилитись в нове підсилення української ідентичності. І це має стати нашим квитком у майбутнє. Наша задача зробити так, щоб пам'ять була вшанована дійсно гідно. І це не просто кладовище — це мусить стати меморіалом, місцем пам'яті, куди і через 200, через 300 років українці будуть приходити і віддавати шану тим, хто змогли ціною власного життя відстояти нашу свободу і незалежність.

Коли приходиш на Сектор і бачиш, що там не в один ряд поховані воїни, складно уявити, як технічно тепер зробити, щоб цей меморіал мав вигляд меморіалу, а не просто кладовища, стихійного захоронення... Мені здається, що зараз уже для Кривого Рогу досить багато втрачено, бо частину встановлених пам'ятників уже ніхто демонтувати не буде. Але якщо завтра випрацювати правила і внести зміни в те, що там відбувається, — це буде краще, ніж зробити це післязавтра.

Цей Куб пам'яті точно не заміняє собою випрацювання єдиних правил для самого Меморіалу, бо це все одно тимчасово. Ця конструкція коштувала місту дорого. Комусь, можливо, подобається. Мені як візуальне рішення для міста не до душі, але, можливо, воно має право на існування. Якби тільки ці екрани використовувались саме для зображення наших військових… Бо є підозра, що з часом там може з'явитись реклама, і це просто буде черговим інформаційним табло. А якщо це ще один варіант вшанування наших військових, то чому ні?

Це знов-таки розмова про те, що бракує відкритого конкурсу. Відкритий конкурс — це конкурс ідей, це конкурс різних кваліфікацій, різних спеціалістів. Якби це був відкритий конкурс, я думаю, що частина українських дизайнерів навіть могли би взяти участь на безоплатній основі… Поки що цього не видно ні на криворізькому рівні, ні на всеукраїнському. Іще й з'являються чутки, що той хоче на цьому заробити, той «смачного» підрядника собі знайшов, той знайшов кума, брата, свата... І насправді це гірко і огидно. Мають бути тільки відкриті конкурси, змагання ідей. І не лише щодо Кубів, а і щодо тих меморіалів, які по районах Кривого Рогу поставили виконкоми районних в місті рад. Там теж виникають питання і щодо конкурсів, і щодо візуального вирішення. Те, що стосується нашого проекту Куби пам'яті на Поштовому, те, що стосується оцих всіх дошок, — це все тут зараз і в моменті, поки повномасштабна війна. У нас немає часу на те, щоб подивитись на ці події збоку. Це все тимчасові конструкції. А от те, що стосується меморіалу на кладовищі, — це про глобальні речі, і має бути зовсім інший експертний підхід. Тут має бути відкритість, максимальна залученість.

У проєкті Кубів Пам'яті на Поштовому буде починатись другий етап, ми будемо дещо перебудовувати ряди. Ми дуже потребуємо волонтерів. Ті, хто фахово володіють фотошопом, знають, що таке ретуш і могли би допомагати нам з обробкою фотографій, тому що черга велика. Звертатися можна через Facebook-сторінку «Спільнота родин криворізьких Героїв» або писати в особисті Катерині Станкевич, і будемо пробувати співпрацювати.