В одному з купе поїзда «Дніпро — Ужгород» їхали дві жінки, і з ними маленький хлопчик. На перший погляд здавалося, що це дитина однієї з жінок. Немовля було жвавим і напрочуд мовчазним, воно не плакало, хіба іноді трохи хникало. Під час розмови з’ясувалося, що жодна з жінок не є мамою хлопчика, і що вони обидві — посадовиці одного з райвиконкомів Кривого Рогу. Одна з жінок, Світлана Алєнічева, заступниця начальника служби у справах дітей Тернівської районної в місті Кривий Ріг ради, розповіла історію хлопчика в деталях.
Це сталося 8 березня 2024 року, — згадувала Світлана.
Подарунки на свято бувають різні, мені от зателефонували з лікарні, сказали: “Світлано, здається, у нас буде покинута дитина. З реанімації 4-ї дитячої лікарні перевели ромську дитину, мама побула з нею добу — і пішла”.
До лікарні мама так і не повернулася. Дитина лежала сама, усі медичні послуги, лікування та харчування — усе надавала лікарня. Мама періодично виходила на зв’язок, повідомила, що у неї є ще троє дітей, які знаходяться на Закарпатті, і вона має про них дбати, тому не має змоги опікуватися цією дитиною. Сказала: “Ви мені її вилікуйте, тоді я, можливо, її заберу”.
Я спілкувалася зі старшим братом цієї жінки, він обіцяв, що вони приїдуть разом, — каже Світлана Алєнічева.
Але наприкінці березня стало зрозуміло, що ніхто не приїде… Тоді обірвався зв’язок з матір’ю, вона більше не відповідала на дзвінки. Фахівчині служби встановили, що мама хлопчика зареєстрована в Мукачево, і звернулися до колежанок із Мукачевської служби в справах дітей. Ті сказали: “Добре, перевіримо, чи дитина справді наша. У разі чого, везіть до нас”.
10 квітня служба у справах дітей виконкому Тернівської райради склала акт про покинуту дитину — ця процедура передбачена законом, щоб можна було почати дії щодо дитини. Хлопчик потрапив до категорії дітей, які залишилися без батьківського піклування. Після того Світлана з колежанкою Оленою Івановою почали підготовку до того, щоб відвезти хлопчика у Закарпатську область, до Центру медичної реабілітації та паліативної допомоги дітям «Діва Марія» у Сваляві, де його мали прийняти.
Періодично 2-3 рази на місяць я приходила до Олбі, спілкувалася з ним, — розповідає Світлана Алєнічева.
Також ми зверталися по грошову допомогу на особливі потреби, і приїжджали представники благодійного фонду “Слов’янське серце”, щоб перевірити, чи дійсно така дитина є та чи справді існують ті потреби.
Під час відвідин хлопчика Світлана помічала, як він виріс від часу попередньої зустрічі. За її словами, спочатку Олбі був дуже маленький, бо народився недоношеним, його страшно було брати на руки. Тоді він харчувався лише через зонд, бо не міг їсти самостійно, у нього був погано розвинений смоктальний рефлекс. Саме через це він і потрапив у реанімацію, бо у нього ледь не почалося зневоднення.
Поступово хлопчик почав самостійно їсти, став набирати вагу. Через декілька місяців він уже був великим і дужим хлопчиком. Працівниці лікарні називали його Семеном, але оскільки мама назвала його Олбі, то Світлана теж вирішила називати хлопчика так.
Я хотіла довести справу до кінця і взяти відповідальність на себе, щоб вирішити подальшу долю Олбі, — розповідає Світлана Алєнічева.
Я готувалася до поїздки, і тоді не думала, наскільки це може бути складно. Так, я мама, але моїй доньці вже 17 років, тому всі ці моменти з маленькою дитиною були складними. Лікарі казали, що хлопчик спокійний, дуже комунікабельний. Але ми всі розуміємо, що це нестандартна ситуація, коли дитина перебувала весь час у лікарні, вже у звичних умовах, — а тут змінюються обставини, нові люди... Таке і дорослі іноді переносять важко, не кажучи вже про дитину.
Тож вирішили, хто з колежанок поїде зі Світланою, купили квитки на поїзд із Дніпра до Ужгорода, узгодили трансфер із Кривого Рогу до Дніпра, домовилися з працівницями закладу, який забирав Олбі…
На момент, коли ми везли Олбі, він ще не мав статусу дитини, позбавленої батьківського піклування, а лише за його наявності дитина може бути влаштована в родину інших громадян, — пояснює Світлана Алєнічева.
Мати покинула дитину, і це вже була підстава для надання соціально-правового статусу. Але відповідна служба тоді цього не зробила, а просто оголосила мати в розшук і прийняла рішення влаштувати малюка до будинку дитини, можливо, в надії, що мати поверне його на виховання…
У дорозі жінки підстраховували одна одну і спостерігали, як дитина відкривала цей світ.
Я піймала себе на думці, що забула всі колискові, тому просто наспівувала щось — і він одразу затихав, йому дуже це подобалося.
Світлана запитувала медпрацівниць лікарні, де Олбі тоді перебував, які він має особливості в поведінці. Вони сказали, що хлопчик дуже любить, коли з ним розмовляють, і якщо це робити, він буде щасливий. Світлана пожартувала: “У нас буде ідилія, бо я люблю розмовляти”. І справді, у дорозі виявилося, що Олбі був дуже активний і реагував на всі прояви уваги до себе, відгукувався на те, що до нього торкаються, говорять.
У дорозі Світлана відчувала, як у хлопчика розслаблялися м’язи і він затихав, коли його брали на руки. Оскільки дитина хвора (на жаль, ми не можемо називати його хворобу), її м’язи постійно напружені. Спочатку Олбі навіть голову тримав невпевнено, хоча йому вже сім місяців. Та невдовзі жінки акуратно спробували перевертати його на живіт — і він уже і голову самостійно тримав, і повзати намагався, іноді трішки навіть стрибав.
Лише протягом доби, поки везли хлопчика з Кривого Рогу до Сваляви, з дитиною відбулася серйозна трансформація. За словами Світлани Алєнічевої, Олбі виправдав усі сподівання і очікування, навіть перевершив.
Коли в Дніпрі я відійшла здати в багажне відділення речі, він поглядом почав мене шукати. Тобто, поки ми їхали машиною дві години з Кривого Рогу до Дніпра, він нас запам’ятав. Це дуже гарний знак його адаптивності, як на мене.
Під’їжджаючи до Сваляви, жінки погодували Олбі та почали збирати і перевіряти його речі та документи. Світлана Алєнічева подзвонила працівницям закладу, який мав забрати Олбі, повідомила час прибуття і номер вагону. Каже, що трохи хвилювалася, бо в Сваляві потяг стоїть дві хвилини. Та провідник, дізнавшись про ситуацію, сказав: “Не поспішайте, передавайте дитину спокійно, поїзд стоятиме стільки, скільки треба”.
Криворізьких посадовиць із хлопчиком на пероні зустріли працівниці Центру медичної реабілітації та паліативної допомоги дітям «Діва Марія». Привіталися, швидко підписали і віддали необхідні документи. Колежанка Світлани передала Олбі на руки працівниці центру, поцілунки і помахи на прощання — і криворожанки вже повертаються в поїзд та їдуть далі, до Ужгорода (звідти було простіше повернутися додому).
Я від себе не очікувала, що буду плакати, коли віддаватиму Олбі, — зізнається Світлана Алєнічева.
Наче віддала частину себе. Коли ми їхали до Ужгорода, була якась внутрішня порожнеча, наче чогось не вистачало. Звичайно, здавалося, що в цій історії поставлена крапка і буде визначеність у долі Олбі.
Це тільки одна з тих багатьох задач, які щодня доводиться вирішувати Світлані Алєнічевій як посадовій особі місцевого самоврядування, та її колегам по службі в справах дітей. Вони постійно працюють із неблагополучними родинами, допомагають зберігати родини, і опікуються дітьми, які залишилися без батьківського піклування, супроводжують їх у тривалому шляху до нової родини.
Людям часом здається, що все це — паперова робота… Але за цими паперами я бачу долю дитини, — каже Світлана Алєнічева.
Це велика відповідальність, яку я щодня беру на себе. Буває дуже складно, і іноді я думаю: навіщо? Але потім приходжу в родину, бачу очі дітей, у яких нове життя. Ці діти навіть стають чимось схожими на людей, із якими живуть. Розумію, що зокрема це життя завдяки і моїй роботі, і я недаремно брала на себе цю відповідальність. Це означає, що я не помилилася. Надіюся, так станеться і з Олбі — він знайде родину, яка його прийме і допоможе пізнавати це життя. І це буде найкраще, що може статися.
